Plymouth

Plymouth

Тип	Підрозділ Chrysler
Галузь	Автомобільна промисловість
Засновано	1928
Засновник(и)	Волтер Крайслер
Закриття (ліквідація)	2001
Причина закриття	Розформування
Штаб-квартира	Оберн-Хіллс, Мічиган,  США
Продукція	Легкові автомобілі
Власник(и)	Chrysler
Plymouth у Вікісховищі

«Plymouth» (Плімут) — самостійний підрозділ в складі Chrysler, який існував з 1928 по 2001 рік і займався виробництвом легкових автомобілів і мінівенів.

Історія

Довоєнна історія

Перші автомобілі, які носять марку Plymouth, зійшли з конвеєра в 1928 році. Це був цілий модельний ряд недорогих автомобілів, оснащених 4-циліндровими двигунами і спроможних на рівних конкурувати з аналогічними «народними» марками — Ford і Chevrolet. Трохи перевершуючи конкурентів в ціні, «Плімути» мали при цьому й більш свіжу, технічно досконалу конструкцію — частково, гідравлічні гальма замість механічних.

Емблема марки являла собою стилізоване зображення «Мейфлауера» — корабля, на якому прибули в Америку отці-пілігрими, які причалили біля Плімутського каменя.

В травні 1929 в Детройті був побудований завод з випуску автомобілів Plymouth. А вже в 1930 модель Plymouth U за порівняно з однокласниками ціною мала радіоприймач в якості стандартного обладнання, рідкісне рішення не тільки в ті часи.

Ці й інші конкурентні переваги дозволили Plymouth міцно зайняти місце серед найбільш масових виробників автомобілів США. В серпні 1934 зійшов з конвеєра мільйонний «Plymouth».

Як модель 1942 року компанія представила Plymouth 14С з просторовим салоном і автоматичним включенням освітлення під час відкривання дверей. Пізніше з’явилась модель 15S, яка послужила базою для всіх «Плімутів» аж до 1949 року.

1950-і: Style Leader

В роки Другої світової війни заводи компанії виконували оборонні замовлення. Випуск автомобілів відновився в 1945 році (як моделей 1946 модельного року). Перші декілька років зголодніла за воєнні роки за новими автомобілями американська публіка була не надто розбірливою. Протягом декількох років «Плімути» продавались навіть краще від «Фордів», що вивело марку на другу позицію в її ціновому діапазоні.

Однак після спаду післявоєнного буму наступає зниження інтересу покупців до автомобілів Plymouth. «Плімути» кінця 1940-х — початку 1950-х років були консервативними, солідними, міцними й живучими, зробленими з високою якістю машинами з просторовими високими кузовами з товстого металу, за що вони користувались популярністю в таксі, але мали архаїчний дизайн і нудні з погляду смаків тих років однотонні інтер'єри, зазвичай мишачо-сірого чи бежевого кольору; крім того, на них не пропонувались восьмициліндрові двигуни й справжня автоматична трансмісія.

Покупець же в той час починає звертати набагато більше уваги на комфортабельність, дизайн і швидкісні якості, став більш розбірливим. Довговічність при цьому не цінилась, так як виробники нав'язували дуже швидкі темпи оновлення модельного ряду — наприклад, «Форд» в ті роки ввів в оборот 3-річні цикли повного оновлення моделей з обов'язковим рестайлингом кожен рік. Тобто, через три роки після початку випуску модель вважалась повністю застарілою і знімалась з виробництва. Остаточна вартість 3-річного автомобіля віднині ставала символічною практично поза залежністю від його степені збереженості і стану.

В результаті до 1952 модельного року фірма, яка випускала старіючі моделі, традиційно конкурувала з «Фордом» і «Шевроле» за місця в трійці лідерів ринку недорогих автомобілів, скотилась до п'ятого місця за об'ємом збуту машин. «Плімут» тих років мав імідж автомобіля для літніх людей і таксопарків. Суттєву шкоду справам фірми нанесла й Корейська кампанія початку 50-х — хоча «Крайслер» в цілому отримав непогані прибутки від воєнних поставок, об'єми ресурсів, які йшли на випуск громадянської продукції — в першу чергу сталевого прокату і стратегічно важливих матеріалів, на кшталт нікелю й хрому — були суттєво обмежені, що в першу чергу вдарило по виробникам найбільш масових моделей, на кшталт «Плімута»; один час мова йшла навіть про можливість переходу на воєнний стан і повного згортання виробництва легкових автомобілів в США, але політична ситуація в світі вчасно стабілізувалась, і до цього справа не дійшла.

Моделі 1953-54 років, створені шляхом глибокої модернізації своїх попередників, мали дещо більш сучасний стиль, але все ж суттєво уступали конкурентам як в дизайні, так і в обладнанні.

Ситуація перемінилась після приходу на пост керівника підрозділу «Плімут» Вірджила Екснера. Першим же його указом на новому посту була «з чистого листа» почата розробка повністю нових моделей цієї марки, причому вперше в її історії передбачалась можливість установки двигунів V8 і повністю автоматичних коробок передач. В серію ці автомобілі пішли з 1955 модельного року, осінню 1954 календарного. Дизайн їх, джерелом натхнення для творців якого послужили найновіші реактивні винищувачі періоду Корейської війни, був одним з найбільш передових в галузі. Від американської Спільноти ілюстраторів (Society of Illustrators) вони отримали престижну нагороду «Найгарніший автомобіль року» (Most Beautiful Car of the Year). Не меншою революцією став і вперше в історії марки запропонований покупцям невеликий, але порівняно потужний восьмициліндровий мотор, запозичений з виробничої програми «Доджа». Разом ці фактори вмить позбавили «Плімутів» репутації машини «для пенсіонерів», змінивши її на імідж сучасного, динамічного і стильного автомобіля початкової цінової категорії (low-price field).

З 1957 з конвеєрів почали сходити ще більш досконалі моделі з революційним для свого часу дизайном і зразковою для свого розмірного класу керованістю, забезпеченою найновішою передньою безшкворневою підвіскою на торсіонних стержнях. Компанією «Крайслер» в свій час утверджувалось, що ці моделі спочатку були розроблені для 1960 модельного року, і лише в останній момент було прийнято рішення поставити їх у виробництво вже в 1957. Поза залежністю від того, наскільки цей рекламний слоган відповідав дійсності — нові «Плімути» за зовнішнім виглядом дійсно виявились як мінімум на один модельний рік попереду свого часу. За легендою, відразу після їхньої публічної демонстрації тодішній керівник дизайн-студії General Motors Харлі Ерл вказав головному дизайнеру Chevrolet на двері, кинувши йому на стіл рекламний буклет із зображеннями нових «Плімутів»: настільки більш сучасно і приваблювано виглядали ці автомобілі в порівнянні з «Шевроле» того ж року (яке, за іронією долі, сьогодні стало мрією колекціонерів класичних автомобілів).

Разом з цим, моделі цього періоду нанесли суттєвий ущерб репутації «Плімута» як виробника якісних і довговічних автомобілів, не в останню чергу із-за того, що для виготовлення їх кузовів використовувався більш тонкий сталевий лист, а це в поєднанні з гарячою штамповкою кузовних панелей (що було викликане їхньою складною формою) і поганою обробкою значно знизило їх стійкість до корозії. В штатах з сирим кліматом наскрізна корозія почала з’являтися на кузовах «Плімутів» кінця п'ятдесятих років вже через рік-два. Крім того, якість збірки також суттєво впала, а багато деталей і вузлів із-за передчасного виводу автомобілів на ринок так і залишились недоробленими. За спогадами займаними в той час продажами цих автомобілів дилерів, «Плімути» 1957 року в дощ текли по всім ущільнювачам дверей і вікон, погано нанесена фарба починала відшаровуватися пластівцями, оббивка салонів розходилась по швам, а зовнішні дверні ручки постійно відламувались, так що для працівників фірмових станцій технічного обслуговування їх гарантійний ремонт перетворився в справжню біду. Навіть двигуни «Крайслера», які досі славляться своєю надійністю і серйозністю, мали немало дефектів — багато з «Плімутів» цього року випуску не відходили до першої переборки силового агрегату і 30 тис. миль (бл. 50 тис. км).

Тим не менш, в 1957 році компанія повернула собі третє місце серед північноамериканських автовиробників за об'ємом реалізації продукції — продажі виросли відразу майже на 200 тисяч. В результаті на «Плімути» в тому році припала приблизно половина всіх продажів Chrysler Corporation. Дизайн легкових «Плімутів» того часу в фірмовому стилі корпорації «Крайслер» Forward Look по праву вважався передовим і лідерським, а представлені в тому році автоматична трансмісія TorqueFlite і торсіонова передня підвіска на десятиліття вперёд стали технічною основою продукції фірми. Однак сам кінець десятиліття ознаменувався появою неакуратних ззовні, перевантажених декоративними деталями моделей 1960 модельного року, що стало індикатором виродження фірмового стилю.

Представлене в тому році нове покоління «Плімутів» мало повністю новий тримальний кузов замість старого з окремою рамою, але з погляду дизайну недалеко відійшло від дуже вдалих для свого часу моделей 1957—1959 років, а сумнівні нововведення частенько лише погіршили їхній зовнішній вигляд, що викликало невдоволення покупців, які очікували від нового технічного покоління не менш радикальної зміни стилю, ніж у моделей 1957 року відносно їх попередників. Візуально ці автомобілі явно програвали моделям з більш сучасним виглядом «Форда» чи «Шевроле».

При цьому з погляду техніки й технології вони були великим кроком вперед: перехід до тримального кузова від рамного — за мірками Америки тих років досить радикальний крок — дозволив суттєво збільшити жорсткість кузова, приблизно вдвічі підвищивши його спротив скручуванню («Плімути» 1960 року в рекламних матеріалах зображали поряд з масивними інженерними спорудами на кшталт мостів чи дамб, щоб підкреслити цей факт; рекламним слоганом моделі 1960 року було — The Solid Plymouth, тобто, «міцний, надійний “Плімут”»); по-друге — була суттєво покращена антикорозійна обробка, в результаті чого особливо вразливими для корозії в нових «Плімутів» були лише порожнечі крил, іржавіння яких не несло ніякої загрози безпеці руху — решта кузова за довговічністю не поступався аналогам виробництва інших фірм, незважаючи на заміну окремої рами на інтегровану в днище кузова систему тримальних елементів у вигляді замкнутих порожнеч, які створювали добрі умови для розвитку корозії.

1960-і: перемінний успіх

На початку 1960-х в модельному ряді «Плімута», як і інших американських марок низького цінового діапазону, з’являються «компактні» моделі, направлені проти європейських автомобілів, які в ті роки в великих кількостях почали імпортувати США. «Компактний» Plymouth Valiant («Вельєнт») став одним з найбільш успішних автомобілів корпорації Chrysler в ті роки.

Повнорозмірні «Плімути» були серйозно оновлені до 1962 модельного року, отримавши новий дизайн в характерному «турбінному» стилі, який частково походить від концепт-кара корпорації «Крайслер» с газотурбінним двигуном, який широко використовував в оформленні мотиви круглих повітрозбірників і сопел реактивних двигунів. Хоча в цілому цей стиль і не справив суттєвого впливу на автомобільну моду шістдесятих років, виявившись в кінцевому результаті її боковим відгалуженням, він був сприйнятий публікою набагато краще, ніж авангардистські експерименти рубежу п'ятдесятих і шістдесятих. Свій вклад в цю ситуацію привнесла й тяжка хвороба головного стиліста «Крайслера» Вірджила Екснера, заміни якому на цьому посту знайдено так і не було. В результаті в серію практично без доробки пішли його ще дуже сирі, по суті, пошукові макети автомобілів 1961 і 1962 модельних років, які відрізнялися досить екстравагантним і далеко не для всіх приваблюваним дизайном. В 1962 році за продажами «Плімут» знову скотився з ніколи незаперечного третього на восьме місце в США, в більш вдалому наступному сезоні — піднявшись лише до п'ятого.

Саме цей період став одним з найменш комерційно вдалих для «Плімута» за останні роки із-за маркетингового прорахунку корпорації Chrysler в цілому. Керівництво компанії очікувало, що за появою компактних моделей у всіх американських виробників піде зменшення розмірів і решти класів автомобілів, тому повно-розмірні й середнє-розмірні автомобілі корпорації середини десятиліття були суттєво меншими, ніж в конкурентів, а із-за особливостей дизайну виглядали ще компактнішими, ніж були насправді. Між цим, решта виробників не пішли за цим прикладом, а навпаки — в черговий раз збільшили розміри своїх автомобілів. І хоча об'єм салону моделей «Плімута» 1962-64 років був анітрохи не меншим, за візуального порівняння вони явно програвали своїм конкурентам з «Форда» і GM.

Підтримати прийнятний рівень продажів вдалось тільки за рахунок популярного «компакту» Plymouth Valiant. Однак його продажі були затьмарені появою подібного автомобіля в «Доджа» — моделі Lancer. Загалом, з початку 60-х років і внаслідок марки Plymouth і Dodge, який до цього мав свої, чітко окреслені ніші на ринку («Плімут» займав позицію трохи нижчу з погляду ціни й престижності, «Додж» — дещо вищу, в низькому-середньому ціновому сегменті), почали позиціонуватися в якості «альтернативних» один для одного, створюючи несприятливу ситуацію внутрішньої конкуренції між підрозділами однієї компанії. Ця маркетингова помилка в кінці кінців, по суті, й загнала «Плімут» в могилу. Dodge Dart був дещо більшим, ніж Valiant, мав більш потужні двигуни і кращий рівень оснащення — за не значно більш високих цінниках.

Непоганою нагодою в розпалювальній в американському автопромі шістдесятих років з новою силою «гонці кінських сил» стали вдалі високо потенційні двигуни V8 сімейства HEMI з напівсферичними камерами згорання. Між тим, поряд з ними з’явились більш дешеві у виробництві сімейства двигунів V8 з напівсферичними і клиновими камерами згорання. Компактні й найбільш бюджетні повнорозмірні моделі оснащались економічними і невибагливими в експлуатації шестициліндровими двигунами сімейства SlantSix.

В середині 1960-х в лінійці Плімутів з’являються нові імена. На 1964 рік припав випуск першого покоління моделі Plymouth Barracuda — конкурента Ford Mustang і одного із засновників сегменту pony cars, який хоча й не добився порівняно з фордівським «поні» успіху. Окрім повнорозмірних і «компактних» автомобілів, у виробничій програмі з’являються проміжкові між ними моделі середнього розміру — Belvedere і спортивний Satellite.

1970-і — 80-і: криза

На кінець 1960-х — початок 1970-х років припав черговий порівняно успішний період в історії «Плімута». В ті роки під цим брендом вдавалось реалізовувати до 700 тис. машин в рік — в 1970 році «Плімут» короткочасно навіть повернув собі третє місце в галузі за продажами. Особливий успіх припав на третє покоління моделі Valiant, яка разом з Dodge Dart займала біля 40 % американського ринку компактів. Своїм успіхом це сімейство було зобов'язане своїй різноманіттям — Valiant існував у версіях від сімейного седану з економічним 6-циліндровим двигуном до спортивного Duster з 340-сильним (5,6 л.) V8 і кузовом фастбек. Дуже вдалими були й нові версії Barracuda з дизайном в стилі Dodge Challenger і на його ж платформі. Моделі GTX і Road Runner з потужними багатолітровими V8 і стильним дизайном також користувались великою популярністю. Однак, всьому цьому прийшов кінець з початком бензинової кризи і відходом моди на потужні автомобілі з яскравим спортивним духом.

Вже на початку 70-х відчувається певний спад. Повнорозмірні Плімути виявились відносно успішними, але мали безликий, швидко прижитий дизайн — при тому, що автомобілі інших підрозділів Chrysler цього періоду мали яскраво виражену індивідуальність в стилі. Незважаючи на добрі продажі компактів, фірмі не вистачило засобів на розробку власного субкомпакту (продажі автомобілів цього класу в епоху бензинової кризи забезпечували виробникам значну частку прибутку), тому в 1972 році вона вимушено починає продавати британський Hillman Avenger як Plymouth Cricket.

Dodge Dart і Plymouth Valiant до того часу почали подавати ознаки старіння, і в цілях уніфікації їх роблять фактично однаковими автомобілями з різними шильдиками, що вводить покупців в оману. Після не найвдалішої модернізації перейменовані в Plymouth Volaré і Dodge Aspen (з 1976 модельного року), вони складали більше половини спільного випуску всіх підрозділів концерну Chrysler.

Великі седани Fury і Gran Fury особливим попитом не користувались, і їхнє виробництво було припинене в 1977-81 роках — крім середнє-розмірної версії Gran Fury (варіанта того ж Volaré), яка проіснувала до 1989 року, але попитом користувалась практично виключно на ринку службових автомобілів для поліції й таксі.

Загострення паливної кризи заставило шукати шляхи зниження витрати палива, досвід переймаючи в японських і європейських виробників. В 1978 році з’являється субкомпакт Horison на базі європейського автомобіля Simca Horizon (цю фірму до того часу купив Chrysler).

До кінця 1970-х років «Плімут» підійшов, маючи у виробничій програмі європейської розробки Horizon, невдалий, запланований до зняття з виробництва Volaré, який користувався обмеженим успіхом на нішових ринках Gran Fury і три японські моделі, які продавались під американським брендом.

Тільки в 1980 році на світ з’явився комерційно успішний компакт Plymouth Reliant з європеїзованою конструкцією й переднім приводом, однак він знову мав «клона» марки Dodge — Dodge Aries. Після 1982 року Dodge вже обганяє Plymouth за продажами, хоча спочатку саме Plymouth мав би бути більш масовим брендом.

В 1989 виходить спортивна модель Plymouth Lazer, розроблена спільно з японською компанією Mitsubishi. Однак недолік реклами призводить до невисокого попиту, і в 1994 році її виробництво закінчується.

1990-і: забуття

В 1990-і роки фірма продавала під своїм брендом японські моделі, наприклад Plymouth Champ і Plymouth Colt були ребрендінгом Mitsubishi Galant і Lancer. Був початий випуск переднє-привідної моделі Acclaim власної розробки.

В 1995 році була зроблена спроба оживити підрозділ, всі раніше існуючі автомобілі марки, крім Acclaim і мінівенів, заміняються на один — компакт Plymouth Neon, в цілому вдалий. В 1996 з’являється середнє-розмірний Plymouth Breeze. Однак, в цей період відбувається падіння інтересу покупців до марки Plymouth.

На 1999 рік виробництво скоротилось до 262,9 тис. машин, і нове керівництво Daimler-Chrysler прийняло рішення незважаючи на гучні протести фанатів марки закрити підрозділ з причини нерентабельності.

З закінченням 2001 модельного року останні моделі Plymouth — мінівен Plymouth Voyager і компактний седан Neon — почали випускати під маркою Chrysler, а родстер Plymouth Prowler — під маркою Dodge. Breeze зняли з виробництва роком раніше.